Методична скарбничка з правознавства

         Шановні колеги та батьки, пропоную Вам та Вашим дітям
ілюстрації з теми: "Права дитини"
Ці матеріали взято з посібника для вчителів та тренерів:
 "Права людини для дітей" 2011 рік

Шановні колеги, пропоную Вам 

ознайомитися з наробками уроків.
Під час викладання теми: 

"Юридична відповідальність" звертайтесь до розділу блогу "відеоматеріали", 

там ви знайдете матеріали відзняті учнями нашої школи про крайню необхідність та необхідну оборону.

Тема уроку: Правопорушення            

                                

Мета уроку: 

Сформувати в учнів  поняття правопорушення, ознайомити з видами правопорушень, формувати вміння з точки зору правознавства, чи є певні поді правопорушеннями  та доякого виду правопорушень вони відносяться,  охарактеризувати суть, ознаки та складові правопорушення; виховувати в учнів почуття законослухняності.

Обладнання уроку: Наровлянський  О. Правознавство: Підруч. для 9 кл. загальноосвіт.  навч.  закл. ( рівень стандарту, академічний рівень) – К.: «Грамота».  2010. – С. 61-63; схеми і таблиці, передбачені конспектом уроку; юридичні задачі.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу, формування знань, умінь, навичок.

Хід уроку

1. Поняття та ознаки правопорушень.

Розповідь вчителя

Поведінка людини може або узгоджуватися з положеннями чинного законодавства, або порушувати його. У першому випадку перед нами правомірна поведінка, у другому — правопорушення.

Давайте разом складемо схему:

ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ:

• протиправність (діяння, порушує норми права і заборони)
• суспільна небезпека (шкода)
• винність (психічне ставлення особи до своїх дій)
• карність (відповідальність за діяння)

Правопорушення — це винне  діяння або бездіяльність за яке наступає юридична відповідальність

Вина — психічне ставлення особи до вчиненого правопорушення та його наслідків.

Форми вини:

1.Умисел (прямий і непрямий)

2.Необережність (недбалість легковажність)

Умисел — одна з форм вини, що полягає в усвідомленні правопорушником протиправного характеру та наслідків свого діяння та у бажанні або свідомому допущенні їх виникнення.

Необережність — правопорушник не усвідомлював наслідків діяння. Хоча мусів би це зробити.   Приклад умислу : зловмисник наніс удар палицею по голові потерпілого, попередньо вибравши з двох наявних(палиць) важчу. Приклад необережності: водій  не вибрав безпечної дистанції при русі в потоці машин, в результаті різкого гальмування пошкодив автомобіль, який рухався попереду.

Соціальна суть правопорушення (провини або злочину) полягає у спричиненні шкоди особистим, груповим або загальносоціальним інтересам, які юридичне захищені державою.

2. Складові правопорушення

Розповідь вчителя

Правопорушення має чотири складових частини:

·       суб’єкт, правопорушення;

·       об’єкт правопорушення;

·       суб’єктивна сторона правопорушення;

·       об’єктивна сторона правопорушення

Робота з підручником:

-      Опрацювати текст вказаного підручника стор. 65 і запишіть причини правопорушень, наведіть приклади

Причини правопорушень:

об’єктивні та суб’єктивні

3. Види правопорушень

Види правопорушень:

1.    дисциплінарні — порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку підприємства, організації, установи;

2.    майнові (цивільно-правові) — нанесення матеріального збитку, порушення інших майнових або особистих немайнових прав і інтересів людей, які захищені законом;

3.    адміністративні — порушення правопорядку в громадських місцях, порядку управління всіма сторонами суспільного життя, що передбачені законодавством про адміністративні правопорушення;

4.    кримінальні – злочини — це суспільна небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину, за яке передбачено кримінальне покарання.

Закріплення вивченого матеріалу.

Розглянемо наступні ситуації.

Давайте об’єднаємось в п’ять груп, кожна група розв’язує правову задачу використовуючи схеми складені під час уроку, матеріал конспекту та підручника:

Група 1. Укажіть склад та вид правопорушення: Громадянин П. під час бійки завдав громадянину Д. легких тілесних ушкоджень.

Група 2. Укажіть склад та вид правопорушення:  Керівництво підприємства протягом трьох місяців не сплачувало робітникам заробітну платню.

Група 3. Укажіть склад та вид правопорушення: Студенти одного з навчальних закладів вирішили провести несанкціонований мітинг.

Группа 4. Укажіть склад та вид правопорушення: 16-річні підлітки спробували вживати спиртні напої під час шкільної дискотеки.

Група 5. Укажіть склад та вид правопорушення: Учні, намагаючись зірвати контрольну роботу, зателефонували до школи і повідомили, що школа замінована.

Висновок вчителя

Домашнє завдання:

§ 9-10 (п. 4), стор. 64-67; самостійно скласти таблицю або схему «Види правопорушень»; знайти повідомлення в  засобах масової інформації про різні правопорушення та визначити їх вид, форму вини, склад правопорушення.

Тема уроку: Юридична відповідальність

Мета уроку: сформувати вучнів поняття юридичної відповідальності, крайньої необхідності, необхідної оборони; познайомити учнів з видами юридичної відповідальності; формувати вміння визначати наявність підстав для притягнення до юридичної відповідальності, аналізувати події суспільного життя з точки зору права; виховувати розуміння невідворотності юридичної відповідальності.

Обладнання уроку: Наровлянський  О. Правознавство: Підруч. для 9 кл. загальноосвіт.  навч.  закл. ( рівень стандарту, академічний рівень) – К.: «Грамота».  2010. – С. 67-77; схеми і таблиці, передбачені конспектом уроку; юридичні задачі

Тип уроку: вивчення нового матеріалу, формування знань, умінь, навичок.

Хід уроку

1. Поняття та підстави юридичної відповідальності.

     Що означає поняття відповідальність.? «Мозковий штурм»

Відповідальність — це обов’язок правопорушника  відповісти за свої вчинки, тобто покладання на особу, яка порушила певне правило, зазнати певних негативних наслідків за скоєне правопорушення.

  Запитання учням:

-      Пригадайте відомі вам види соціальних норм.

Розповідь вчителя: розкриває зміст  поняття «соціальна відповідальність» та називає її види, використовуючи схему:

Види соціальної відповідальності:

• моральна
• політична
• юридична

(використовуючи схему «Види соціальної відповідальності» ,учні наводять приклади)

Робота над терміном: «юридична відповідальність» шляхом аналізу таблиці:

Юридична відповідальність

Ознаки юридичної відповідальності	Підстави юридичної відповідальності
1. Негативні наслідки, яких має зазнати винна особа	1. Наявність правової норми ,що передбачає склад правопорушення
2. Реалізація за допомогою застосування заходів державного примусу.	2. Юридичний факт вчинення самого правопорушення
3. Є наслідком порушення норм права.	3. Наявність правозастосовного акта, що набув чинності
4. Деліктоздатність особи — здатність особи нести юридичну відповідальність

(Використовуючи дані таблиці, учні записують визначення «юридична  відповідальність»)

  «Юридична відповідальність» — це визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв’язку з вчиненням нею правопорушення або застосування до винної особи заходів державного примушення за вчинене правопорушення.

2. Види юридичної відповідальності

Вчитель: Так, як правопорушення можуть відбуватись у всіх сферах життя і діяльності людини, відповідальність юридичну поділяють на види.
    За допомогою схеми «Види юридичної відповідальності», проаналізуйте ситуації, з метою визначення відповідного виду відповідальності, яка може настати в кожному окремому випадку:

Види юридичної відповідальності

Види юридичної відповідальності	№ ситуації
дисциплінарна
матеріальна
адміністративна
цивільно-правова
кримінальна
Конституційна

Ситуації:

1.    управління автомобілем у нетверезому стані;

2.    неявка працівника на роботу без поважної причини;

3.    крадіжка товару із супермаркету;

4.    пошкодження учнем підручника, отриманого в шкільній бібліотеці;

5.    напад групи юнаків на дівчину;

6.    хибне повідомлення старшокласником в міліцію про замінування школи.

7.    скоєння ДТП водієм, який перебував у нетверезому стані.

3. Обставини, що виключають юридичну відповідальність:

·        Необхідна оборонакрайня необхідність;

·        затримання особи, що вчинила злочин;

·        фізичний або психічний примус;

·        виконання наказу або розпорядження;

·        Діяння пов’язане з ризиком

.

Закріплення вивченого матеріалу.

Робота учнів в групах: кожна група отримує картку із завданням

Група 1.

-      Спираючись на вищу подану таблицю, змоделюйте ситуацію з використанням обставини необхідної оборони.

Група 2.

-      Спираючись на вищу подану таблицю, змоделюйте ситуацію з виникненням стану крайньої необхідності.

Група 3.

-      Спираючись на вищу подану таблицю, змоделюйте ситуацію з використанням фізичниго або психічного примусу.

Група 4.

Спираючись на вищу подану таблицю, змоделюйте ситуацію з виконанням злочинного наказу або розпорядження.

Група 5.

Спираючись на вище подану таблицю, змоделюйте ситуацію з виникненням діяння пов’язаного з ризиком.

Домашнє завдання:

§ 11, стор. 67-79; завдання  9 (стор.78) письмово. Творче завдання: придумати 5 різних ситуацій, які виключають юридичну відповідальність.

Шановні колеги та учні старшої школи,

 пропоную Вам ознайомитися з моєю роботою. 

Приймаю побажання та пропозиції!

Пошукова робота на тему: «Акт Злуки, проголошений в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 року – правовий документ, що підтверджує соборність української державності»

Вчитель правознавства: Понурко С.О.

План:

1.     Вступ.

2.     Історія акта Злуки, проголошеного в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 року.

3.     Указ Президента України № 1219/2007 Про відзначення у 2008 році Дня Соборності України.

4.     Проблема та значимість Злуки.

5.     Висновки.

6.     Список використаних джерел і літератури.

Вступ:

22 січня 1918 року у приміщенні Київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. А 1919 року в цей самий день на Софіївській Площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель. Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з Австоро-Угорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Акт возз’єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР... Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».

Історія акта Злуки, проголошеного в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 року.

«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

УНР як незалежна держава постала рівно за рік перед цим. ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) постала в листопаді 1918 року, і відразу ж розпочався процес об'єднання: зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. 1 грудня 1918 року у Фастові був укладений «передвступний договір» про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.

22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі).

22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.

22 січня 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши “живий ланцюг” від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.

Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ - початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні. На жаль, це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснене нове об’єднання “сходу” і “заходу” в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

Ці вікопомні історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Отож зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 р., став “живий ланцюг” між Києвом і Львовом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України.

День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель. А поразка Української Народної Республіки нагадують сьогоднішньому українському суспільству про його роль у формуванні якісної і вольової політичної еліти, здатної гідно відповідати на геополітичні виклики, які стоять перед сучасною Україною.

Сьогодні ми віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, щоб показати нашим пращурам, що ми — гідні нащадки, а зробити це можливо лише працею в ім'я святої пам'яті борців за волю України, добробут нинішніх і наступних поколінь.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки - це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам'ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

    УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1219/2007

Про відзначення у 2008 році Дня Соборності України

З нагоди 89-ї річниці проголошення Акта злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та з метою належного відзначення у 2008 році Дня Соборності України постановляю:

1. Кабінету Міністрів України розробити та затвердити у двотижневий строк план заходів з відзначення у 2008 році Дня Соборності України, передбачивши, зокрема:

проведення 22 січня урочистих зборів у місті Києві, обласних та районних центрах, інших населених пунктах за участю народних депутатів України, представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних, громадських і релігійних організацій, політичних партій, діячів науки та культури, представників української діаспори, дипломатичного корпусу іноземних держав;

покладання квітів до пам'ятників видатним діячам Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, борцям за свободу і незалежність України;

організацію і проведення тематичних науково-практичних конференцій, круглих столів, виставок, інших просвітницьких заходів, присвячених історії національно-визвольних змагань початку XX століття в Україні;

проведення у навчальних закладах, військових частинах тематичних заходів, спрямованих на патріотичне виховання молоді;

організацію виступів у засобах масової інформації відомих учених, політичних та громадських діячів;

відкриття у музеях та бібліотеках експозицій з історії Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки;

звернення до релігійних організацій з пропозицією проведення з нагоди Дня Соборності України молитви за Україну.

2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям проаналізувати стан виконання актів Президента України щодо відзначення подій Української революції 1917 – 1921 років, вшанування пам'яті її учасників, забезпечити їх виконання.

3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям затвердити плани заходів з підготовки та відзначення 89-ї річниці проголошення Акта злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, забезпечити їх виконання.

4. Міністерству закордонних справ України забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України в державах перебування заходів, пов'язаних із відзначенням у 2008 році Дня Соборності України, зокрема за участю представників української діаспори.

5. Кабінету Міністрів України забезпечити належне фінансування передбачених цим Указом заходів.

6. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації заходів з відзначення Дня Соборності України.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

13 грудня 2007 року

Проблема та значимість Злуки.

У цьому контексті надзвичайно символізується й увиразнюється значення Акта Злуки, проголошеного в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 року.

«Однині, — підкреслюється в історичному документі, — воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка».

Схвалення соборницького акта логічно продовжило увесь попередній досвід національно-визвольної боротьби, надаючи реальніших обрисів дальшому прогресивному поступу, предметніше визначаючи їхню перспективу. В нашій історії небагато фактів подібної суспільної значущості, в яких так велично, консолідовано, зримо й переконливо втілилася б воля народу до соборного буття, об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

Потужний сплеск національного духу виявив могутні рушійні джерела єднальної ідеї, засвідчивши її невідбутну й неослабну позачасову актуальність. Саме тому прикро усвідомлювати, що цей унікальний історичний виплеск творчої енергії нації не отримав дальшого практичного оформлення й розвитку, закарбувавшись на довгі десятиліття лише яскравим разовим прикладом соборності в Україні, що так і не спромоглася тоді стати соборною.

Більше того, переможці Першої світової війни безжально розкраяли західні українські землі: їхні жителі були силоміць прилучені до Польщі, Румунії й Чехословаччини, тоді як основний масив нації залишався в Радянській Україні — одній з республік Союзу РСР. І знадобилася ціла історична епоха з неймовірними суспільними катаклізмами, під час яких заповітна мрія здійснилася. Серією могутніх, дуже непростих і суперечливих зрушень, що сталися на політичній карті Європи в 1939—1945 роках, українство досягло державної цілості в максимально наближених до справедливих, своїх природних етнічних кордонах. «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, — відзначав світлий розум О. Довженка, — яким би грізним ураганом не пройшлася вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед».

Зі значним ступенем вірогідності можна думати, що в словах митця і мислителя про тяжку долю українства закарбувалися не тільки факт вселенського безумства світової війни, а й щонайжорстокіші умови років радянського тоталітаризму. Останні виявилися нездоланними аж до кінця 80-х років минулого століття і немалою мірою спричинилися до того, що внутрішня роз’єднаність України в латентному стані продовжувала існувати. І чи не тому першим масштабним порухом українства до набуття нової якості став живий ланцюг від Львова до Києва в січні 1990-го. Мабуть, це була своєрідна генна рефлексія на вікопомну подію, ідейний потенціал якої впевнено прорвався через довгі десятиліття і нуртує в національній душі й сьогодні.

Відтак закономірно, що на початку ХХІ століття перед українським суспільством постають ті ж самі проблеми й виклики, що й на початку ХХ. Ми й досі не тільки не намітили напрямів і шляхів подолання регіональних розбіжностей та суспільно-політичної роз’єднаності, а й не виробили більш-менш осмислених засад для утвердження реальної соборності. Ментальна, світоглядна, мовна, культурна, релігійна поліваріантність нашого суспільства нерідко породжують проблеми замість того, щоб стати креативним базисом її безцінного цивілізаційного розмаїття.

У цьому сенсі особливі вимоги й особливі спонуки повинні постати перед нинішньою українською владою, щоб створити всі передумови, забезпечити всі можливості для реального утвердження відвічних і заповітних внутрішніх устремлінь нації до консолідування та єдності.

Мабуть, вже давно пора усім разом сказати з категоричністю: «Досить побиватися та голосити над гіркою долею та історичними визисками! Треба братися за справу творення».

Відтак, з огляду на те, що Акт Злуки являв собою не випадкове емоційне дійство, а цілком закономірне явище, надзвичайно важливо правильно оцінити політичні уроки цієї історичної події, вилучивши з них в першу чергу власне креативне зерно. І насамперед повинен бути очевидним той факт, що Акт Злуки наочно продемонстрував безсилість будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців одне одному, змусити їх служити чужим для них цілям.

Акт Злуки відбувався у неймовірно складній для українського народу міжнародній ситуації. Обидві народні республіки, які постали на теренах України, викликали не стільки симпатії, скільки породжували ворожість як безпосередніх сусідів, так і віддаленіших держав, які вирішальним чином впливали на тодішній світоустрій, в тому числі й на долю українців. Антанта ставила собі за мету відродження єдиної Росії, а відтак підтримувала білий рух, в планах якого взагалі не залишалося місця Україні в будь-якій національно-державній формі.

Радянська Росія перебувала у стані війни з УНР — різні соціальні орієнтири сягнули антагоністичних меж і соціалістичні сили всередині українського суспільства отримали могутню збройну підтримку з боку РСФРР. Польща не допускала навіть думки про можливість української державності в Східній Галичині та на Західній Волині, вважаючи ті землі віковічно своїми. Внаслідок воєнної агресії Румунія захопила Північну Буковину і Бессарабію, де також були «вкраплені» населені українцями території.

Добре усвідомлюючи перспективу невідворотного ускладнення свого міжнародного становища, особливо загострення стосунків з Польщею, яка вела масштабну війну на знищення ЗУНР, лідери Української революції керувалися передусім почуттями національного братерства, коли вирішували об’єднати дві гілки однокровного народу. Надихаюча природа, сутність соборницької ідеї взяли гору навіть над страхом втрапити в «чотирикутник смерті».

В особливому ж набутку вікопомної події на Софійському майдані стало те, що українці вперше отримали можливість реально відчути себе єдиною нацією. Актом було подано урок кровного братерства, взаємоповаги, уміння домовлятися й укладати угоди, цінність яких вимірюється насамперед національно-духовною сутністю. І, найголовніше, закладалися традиції в усіх політичних протиборствах завжди ставити на перше місце національні інтереси й усвідомлено керуватися ними.

Сьогодні, успішно здійснивши політико-правове оформлення національної держави, українська спільнота, на жаль, не надто далеко просунулася вперед в сенсі своєї реальної соборності та фактичної об’єднаності.

Причин цього можна вишукати дуже багато, але за будь-яких обставин, за будь-яких розкладів, на окремій, визначальній позиції перебуває один надзвичайно важливий чинник цієї ситуації — ступінь внутрішньої готовності загалу до осмисленої згуртованості навколо спільної ідеї і мети. Найперше пояснення цього — очевидний брак у генетичній пам’яті українців архетипу їхнього державного буття як єдиного цілого, зцементованого національною державою. Більше того, одвічний національний досвід переобтяжений болісними метаннями, пошуками, безперервною виснажливою боротьбою за збереження своєї ідентичності, утвердження свого місця під сонцем, відстоювання своїх окремішніх цивілізаційних устремлінь. Комплекс «неунітарності» формувався (хоча, правильніше було б сказати, старанно нав’язувався) в умовах історичного матеріалізування всіляких моделей буття, які, проте, виключали загальнонаціональне об’єднання: від тимчасових добровільних союзів до болісних інкорпорацій до складу чужих державних мегаутворень.

Але цей досвід, окрім усього іншого, мав ще й унікальне позитивне значення. Виявляється, народ, у повноцінному розумінні цього слова, — це не тільки територія, економіка, мова, військова сила й усі інші асоціативні поняття, які логічно вишиковуються до нього у певний синонімічний ряд. У цивілізаційно-історичному вимірі націю, народ цементують, насамперед колективне усвідомлення своєї провіденціальної ідеї.

На генному рівні цей феномен оберігається внутрішньою силою, віками підживлюваним ментальним імунітетом, гартованими волею й духом, що життєдайно наснажують спільні цінності, ідеали, устремління. І, як свідчить історичний досвід, цей нематеріальний обруч, ця іманентна енергія нації за потугою свого творчого потенціалу не поступається фізичним виразникам чи носіям подібних чинників. Саме виразник внутрішнього стану нації засвідчує її реальну силу та спроможність звитяги.

Зазвичай таку об’єднавчу силу називають національною ідеєю, змістовну сутність якої для зручності або ж уніфікують, або ж варіюють ледь не на будь-який смак. Хоча у поводженні з поняттям національної ідеї варто бути надзвичайно обережним, аби не отримати натомість у привабливій національній упаковці небезпечний коктейль з атрибутики, символів та спекулятивних обіцянок державних масштабів.

У нашому розумінні потенційна сила національної ідеї, поза всяким сумнівом, має розкладатися — для всіх разом і для кожного зокрема — на відчуття кревної спорідненості й причетності до героїки спільної історії, безсмертя минулого й на тверду впевненість, щиру переконаність у власному великому майбутньому. За великим рахунком, у такий спосіб розкладене поняття національної ідеї стає ледь не тотожним розширеному поняттю патріотизму, зорієнтованому на прагнення спільної мети, що, як відомо, об’єднує міцніше й тісніше за все на світі.

Екстраполюючи січневі події 1919 року на сьогодення, спробуємо підійти з «аршином патріотизму» до виміру наших нинішніх суспільно-державних проблем: світоглядної, політичної, економічної, соціальної, мовної, релігійної. І уявімо собі на мить, що раптом кожен громадянин України подивиться на означені проблеми крізь призму саме цього поняття. Уявімо, що на будь-які виклики сьогодення взагалі ми всі будемо здатні дивитися саме так, саме під кутом зору патріотизму.

Гадаю, відповідь буде очевидною і здатною багатьох здивувати вражаючою одностайністю як у сприйнятті самих проблем, так і баченням шляхів їх подолання. Отже, маємо серйозний привід задуматися — який же насправді у нас стан справ з патріотизмом, якщо це є ключовим моментом при розв’язанні багатьох суспільних проблем? Чи хтось досліджував це? І що треба зробити в першу чергу для виправлення ситуації? Хто б мав очолити цю справу?

Можливо, варто почати з останнього питання, з імовірних провідників ідеї. І тут аж напрошується для оцінки реалій сьогодення висловлювання М. Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Але йдеться не так про сучасних можновладців (це похідне), а насамперед про генеративне начало будь-якого суспільства — про національну еліту, національну аристократію.

Чи не видається промовистим той факт, що на початку третього тисячоліття непривабливий загальний стан українських справ якраз досить переконливо аргументується вражаючим дефіцитом такого могутнього чинника державотворення, як національна інтелектуально-духовна аристократія?! Звісно, не слід забувати й масового, цілеспрямованого винищення української еліти (як інтелектуальної, так і селянської), що залишається невигойною раною на тілі нації.

Ця об’єктивна обставина, гадається, обертається передусім тотальним дефіцитом суспільної відповідальності. А без відповідальності нема діалогу, зближення, зацікавленого предметного контактування як запоруки й передумови порозуміння. А без порозуміння сумнівне досягнення реальної єдності народу. Тут свою роль має відіграти й визначення, обгрунтування мети (стратегії) розвитку.

Своєю чергою, мета (національна ідея) тільки тоді буде здатна виконувати свою високу місію, коли стане зрозумілою і близькою, органічною для переважної більшості суспільства. Своєю історичною привабливістю, омріяною перспективою, відповідністю матеріальних і духовних запитів вона повинна об’єднувати й консолідувати людей різних поколінь, різного соціального статусу, різних національностей і віросповідань.

Запитаємо себе, хто і що тоді заважає нам сьогодні докладати максимум зусиль для серйозного, системного культивування як високої ідеї, так і нової генерації державників? Уже без посилання на складну й драматичну минувшину.

Чому суспільство мириться з тим, що високі державні сфери політично люмпенізовані, правове поле тієї сфери свідомо тримається на недосконалому законодавстві, що заздалегідь передбачає неможливість його чесного дотримання?

Чому вся система влади, повна її вертикаль не тільки не робить дієвих і осмислених кроків у напрямі, скажімо, того ж таки суспільного порозуміння, реального зацікавленого діалогу, а, навпаки, досить часто чинить всілякі перепони, спекулятивно-штучно політизуючи навіть найменші спроби їх вирішення, починаючи від мовної ситуації й закінчуючи релігійною?

Чи хтось може сьогодні впевнено й чітко визначити головну ідеологічну складову нашого державотворчого процесу, її об’єднуючий духовний стрижень? Не забуваючи при тому, що, крім усього іншого, ми ще маємо й статтю 15 Конституції України, в якій сказано: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

Але згадаємо в цьому контексті й давні настанови Є. Маланюка: «Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але корінням висіти в повітрі — це значить засудить себе на безплідність...». Хіба ці слова перестали бути тривожно актуальними?

Всім і давно відомо — без єдиної національної мети (попри всі етнічні, релігійні, регіональні та світоглядні відмінності) немислимою є і єдина українська держава. Формуванню єдиної української мети (свідомості?! практичного патріотизму?! національної ідеї?!) своїми креативними діями на ниві національного ствердження повинна була б служити вся державна система, всі її структури й інституції. Навколо цього влада повинна була б зосередити всі інтелектуальні зусилля, аби в результаті отримати не тільки чітко визначений стратегічний орієнтир, а й своєрідну єднальну угоду між громадянами і державою про спільні дії, правила, принципи, зобов’язання та гарантії при історичному самоствердженні спільної мети.

На усвідомлення єдності історичного шляху українського народу (не лише і не стільки в минулому, а головним чином у майбутньому) неодмінно мала б спрямовуватися вся ідеологічна потуга державної системи. Головною передумовою успіху має бути першочергове завдання щодо створення умов для повноцінного розкриття можливостей кожного члена суспільства задля загального блага. Тоді з’являться підстави для гордого ствердження кожним громадянином України, що він є представником, за словами М. Грушевського, «єдиної, великої і сильної держави».

Про роз’єднаність українського суспільства сьогодні говорять все частіше й тривожніше. Звісно, це поки ще не розкол, не глибоке ідеологічне протистояння, але, за певних обставин, за вмілої «режисури», Україна має всі шанси отримати небезпечну «гримучу суміш» суспільних настроїв у різних своїх виявах і в різних своїх регіонах. Державна політика повинна спрямовуватися на переконливе роз’яснення того, що в світоглядній, мовній, релігійній сферах нема нічого принципово роз’єднуючого. Наявні відмінності й тертя, які виникають, за доброї волі та справжньої, зацікавленої участі влади можна і треба вирішити.

Біда в іншому. Влада інертно, а то й абсолютно відсторонено лише діагностує та констатує проблеми замість їх всебічного вивчення та ефективного розв’язання. Ще серйозніша біда в тому, що значне число можновладців заради власних (корпоративних) інтересів готові віддано служити будь-кому, будь-яким хазяям (доморощеним чи закордонним). Не менш тривожним є намагання до укорінення практики «накидання» на всю країну кліше із сумнівних цінностей, не зупиняючись перед спробами примусу людей до сприйняття і засвоєння як загальних і єдино правильних оцінок неоднозначних історичних подій та постатей, фактичне намагання приватизувати право на тлумачення сутності нашого минулого.

Згадуючи уроки Злуки, поставимо собі запитання: з чого ж почати?

Відповідь очевидна: із відповідального осмислення (у широкому сенсі) уроків вітчизняної історії, особливо переломних її етапів. Тим більше, що нинішня суспільно-політична ситуація в Україні, скажімо, має чимало схожого з революційною добою 1917—1921 років. А відтак об’єктивні, правдиві висновки з минулого досвіду можуть бути корисні щодо розуміння сутності процесів, які протікають сьогодні, й пролити світло на їх перспективу, ймовірні результати.

Найважливішою, стрижневою проблемою, яку мали розв’язувати керманичі Української революції, було гармонійне, органічне поєднання соціальних і національних моментів. Лідери українства в 1917—1921 роках, абсолютизуючи національні чинники, не змогли своєчасно запропонувати ефективну соціальну політику, на яку чекала переважна більшість суспільства. В результаті маси перестали довіряти, а потім і зовсім відвернулися від Центральної Ради і Директорії, що й зумовило поразку Української революції, національної державності.

Для нинішньої влади це також головне завдання. Не варто допускати розриву соціального й національного чинників.

Під час Української революції національні партії (УПСР, УСДРП, УПСФ та ін.) швидко розгубили свій початковий авторитет, який грунтувався на їхніх уявах в прогресивності, вірності українській справі. З розвитком подій маси неухильно йшли «вліво», а лідери залишалися на старих позиціях, а то й «правішали».

Низка розколів, які пережили українські партії, зруйнувала їх зсередини, перетворила на малочисельні й маловпливові організації. В січні 1919-го сумарна кількість їх членів не досягала й 10 тисяч, тоді як 1917-го їх було сотні тисяч. Щось схоже переживають у наш час національні партії, лідером яких був свого часу Народний рух України.

З можливих альтернативних шляхів державотворення нація, народ віддавали беззастережну перевагу демократично-республіканській (народоправчій) моделі (Українська Народна Республіка), рішуче виступивши проти авторитарно-монархічного варіанта (Українська Держава Гетьмана П. Скоропадського).

Схиляння в бік авторитаризму небезпечні і в наш час. Симпатії мас завжди на боці демократичного державного устрою. Це, зокрема, підтвердив досвід суспільного реагування і на наростання авторитарних тенденцій в правлінні УНР: поступова ліквідація Директорії (влади п’яти) і запровадження одноосібної влади привели до політичної ізоляції українського проводу, краху УНР.

Дестабілізуючим чинником української державності стала часта зміна урядів УНР — з кінця 1918-го до кінця 1920 року — 6 разів. При цьому змінювалися не просто персональні склади, а й партійні орієнтації, відповідно — політичні курси. Часу ж на їх реалізацію кожного разу не вистачало. Зрештою, дійшло до тотальної зневіри у владі. Останнє живило анархістські настрої, детермінувало повстанські дії.

Значним негативом для українського суспільства обернулося недотримання наукових підходів до вироблення політичних курсів. Суб’єктивізм і дилетантство зумовили безперспективність наближення до прогресивної бажаної мети. Підміна наукових принципів розрахунками корпоративної доцільності, вигоди — шлях у безвихідь.

Українську владу «роз’їдали» зсередини, зривали внутрішні чвари, дрібне, егоїстичне політиканство. Негативно позначилося і розв’язання кадрових проблем за критерієм особистої відданості. В політичному проводі виявився брак особистостей, здатних підкорити власні інтереси й амбіції суспільним потребам. Нині особистісні й групові інтереси стали мало не програмними — основою передвибоних платформ і дій.

Величезної шкоди українській справі завдали регіоналістські нахили й лінія поведінки політичних лідерів, спроби вибудовувати «державу в державі» (ЗОУНР в УНР), що призвело до повного краху соборницького процесу. Навряд чи варто сьогодні замовчувати, «знімати» проблему регіональних особливостей і орієнтацій населення України. Значно перспективніше визнати наявність (і загострення) такої проблеми й шукати шляхи її розв’язання.

Згубними для долі України виявилися різновекторність, різнобій зовнішньополітичних орієнтацій, взагалі — спроби розв’язати внутрішні проблеми з допомогою інонаціональних, зовнішніх чинників (Німеччина, Австрія, Антанта, Польща). Відсутність чіткості, виваженості, принциповості в цій сфері — передумова небажаного розвитку подій за чужими сценаріями і на чужу користь.

Вдаючись до нині поширеної термінології, чистим популізмом виявилося декларування ІІІ Універсалом Центральної Ради ліквідації поміщицького землеволодіння. Лідери Української революції одразу кинулись умовляти селян «почекати» з вирішенням життєво важливого для них питання. Закінчилося все тим, що в критичний момент (наступ червоних) селяни не лише не боронили «рідну», національну владу, а й достатньо активно допомагали її ворогам. А що відбувається із землею сьогодні, годі й казати.

Великим лихом для України була відсутність надійних збройних сил — гаранта національного державотворення, незалежного розвитку. Неувага до проблем військового будівництва завжди загрожує непередбачуваними наслідками.

Українські лідери несуть свою чималу частку провини за втрачені шанси порозуміння з радянською Росією у листопаді-грудні 1917-го і в грудні 1918-го — січні 1919 року. Політична кон’юнктура тоді була сприятливою для української справи. Однак емоції, зарозумілість, брак здорового прагматизму завадили отримати позитивний ефект і в обох випадках привели до швидкої катастрофи української влади. Здається, у ті роки не надто замислювалися над тим, чим на практиці обертаються пропагандистські зусилля, спрямовані на те, щоб постійно доводити, що російський (зросійщений) елемент — то чужинець, ворог, який не має права брати участь у визначенні долі України.

Висока порядність, інтелігентність, вихованість багатьох тогочасних діячів зумовлювали їх «походи» в політику як вимушену потребу, як розуміння, що краще за них із нагальними суспільними справами ніхто інший не впорається. Однак були й такі, для кого випадкове «потрапляння» в політику видавалось за єдину можливість задоволення власних інтересів, амбіцій, самозвеличення.

Чесність, добропорядність, доброзичливість, терпимість, виваженість, солідність, гідність — характерні риси перших справжніх українських політиків-державників. Однак тоді ж виявилися і вузький егоїзм, владолюбство, корисливість, підозрілість, підступність, зрадництво, запроданство політиканів. Перші відкривали Україні широку перспективу. Другі — більше шкодили національній справі.

Що не приклад — то кричуща аналогія з нашим сьогоденням, а отже, — свідчення незасвоєних і нематеріалізованих сучасниками уроків вітчизняної історії.

Проте необхідно пам’ятати, що ми живемо в ХХІ столітті, з його викликами й за його законами. Мислити ж логікою виключно вчорашньої доби, значить, заганяти себе на узбіччя цивілізаційного поступу. Не можна вічно перебуваюти лише в минулому, висуваючи на перший план державного життя гасло: вперед у вчорашній день. Для ефективної української політики й практики вкрай потрібне органічне поєднання історичного досвіду, сьогоденних потреб та тенденцій й перспектив світового поступу.

Безперечно, з подоланням економічних негараздів автоматично не вирішуються всі напластування ідеологічно-духовного штибу, ці процеси взаємопов’язані, але далеко не тотожні, а тому й вирішуватися вони мають паралельно, у тісній ув’язці один з одним заради успіху загальної справи. Взагалі розмови про соборність з незалежністю видаються аж надто проблематичними, коли національний інформаційний, книжковий, кіноаудіопростір давно й повністю зданий на відкуп сусідній державі. Хто сьогодні б’є на сполох, хто дієво переймається тим, що суспільство безперервно й цілеспрямовано насичують бездуховністю, жорстокістю, цинізмом, впевнено й методично розмиваються основи моралі, патріотизму, державності?!

За наявності політичної волі, ці деструктивні процеси можна було б давно й безболісно якщо не викорінити, то принаймні локалізувати. А так ні державна влада, ні численні політичні партії, які здебільшого фактично є клубами за інтересами та прикриттям фінансово-промислових, кланових угруповань, на сьогодні, в принципі, не здатні ідеологічно організувати маси, а тим паче повести їх за собою. Єдине, чим харизматичні провідники владних та політичних утворень ще можуть викликати до себе хоч якийсь інтерес, — незмінна й цинічна експлуатація невичерпного джерела радикальних популістських гасел та обіцянок.

Сьогодні надважливим моментом має стати визнання того, що у нас апріорі не може відбуватися жодного прогресивного поступу, якщо не буде витворено й умотивовано власне ідеологію державотворення. Згадувана конституційна стаття у зв’язку з цим потребуватиме або ж істотного перегляду, або ж понятійного коригування, якщо термін «державна ідеологія» лякає асоціаціями з недавнім комуністичним минулим.

У нашому ж розумінні це має бути навіть не ідеологія, а своєрідна духовна іпостасність, акумулятивна внутрішня спрямованість державного існування, що перманентно наснажувалася б щирими прагненнями майже всіх членів суспільства до об’єднання. А таке можливе лише на міцній базі дотримання загальновизнаних моральних і наукових цінностей, точній і оптимальній відповідності здійснюваного курсу настроям та уподобанням окремих я, гнучкій його корекції у процесі розвитку, звісно, при принциповому збереженні своєї стратегічної мети.

Завдання полягає в тому, щоб стратегія розвитку України не мала вигляд холодного схоластичного учення чи зібрання «першотравневих гасел», а складала осмислений план дій через мобілізацію на творчу справу кожного індивідуума. Сьогодні конче необхідна системна мотиваційна спонука, що наповнювала б смислом існування мільйонів людей в ім’я побудови демократичної України.

Гадається, найбільш виправданим і доцільним було б доручення щодо вироблення відповідної перспективної програми Національній академії наук України, яка, в свою чергу, мобілізувала б потужні академічні сили, кращих представників української інтелектуальної еліти. Поки що справа має такий вигляд: науковців примушують освячувати те, що вироблено у владних коридорах і умовно «витягує» на програму лише своєю назвою. Тобто маємо справу з відпрацьованим протягом ряду років ритуалом, який включає і начебто громадські обговорення державних творінь, а насправді має одне призначення: витворити чергову ілюзію перспективи, про яку забувають одразу після результативних голосувань у високих інстанціях.

Основою подібної масштабної роботи мало б стати ґрунтовне дослідження всього попереднього досвіду розбудови цивілізованих форм суспільного життя у поєднанні з найважливішими та визначальними закономірностями соціально-політичного розвитку України. Така системна, узгоджена програма, законодавчо вмонтована в політико-правову конструкцію держави, являла б модель майбутнього суспільства, визначаючи його ідеали та цілі.

Окрім того, напрацювання мають бути пов’язані загальною логікою, чітко вказувати шляхи, методи та засоби досягнення цієї мети, просякнуті духом мобілізації, аурою творення, моралі й духовності, а не базуватися на популізмі, чергових обіцянках загальноукраїнського щастя — невідомо коли і за рахунок чого. Такий підхід вкрай необхідний, особливо з огляду на ті обставини, що склалися сьогодні в країні, коли за індексом гуманітарного розвитку Україна сумно плентається серед світових аутсайдерів.

Повертаючись до вікопомних подій 1919 року, нагадаємо собі вже не урок, а власне концентровану «мораль» того уроку: соборність українських земель починається з соборності українських душ і сердець. Хочеться вірити, що, зрештою, ми покажемо себе уважними й відповідальними учнями вітчизняної історії. Нашим поколінням уроки Злуки не повинні залишитися знехтуваними й невивченими.

Інакше українські політики будуть і далі навіювати людям, що життя в Україні, коли вони у владі, змінюється на краще, правда, оминаючи добре, а до здобутків відноситимуть те, що залишається від попередніх напрацювань. Інакше про українські перспективи знову доведеться говорити у минулому часі.

Висновки:

Український народ 22 січня щорічно святкує День Соборності України. Це свято нагадує нам, що Україна не розділена, що немає окремої Східної і Західної України, що ми єдина держава і ми — єдиний народ!

Перші кроки незалежності стали випробуванням для всіх нас — тестуванням на зрілість, на терпіння, на толерантність, нарешті — на здоровий глузд. Нині вже ніхто не сумнівається в тому, що український народ у змозі поліпшити життя в своєму домі власної держави.

Список використаних джерел і літератури.

1.     Україна. Президент [ 2005 – … рр. В.А.Ющенко] Про відзначення у 2008 році Дня Соборності України: Указ …13 груд. 2007р. № 1219/2007.// Урядовий кур'єр. – 2007. – 15 груд. – С. 2.

2.       Україна. Президент [1994 – 2005 рр. Л.Д.Кучма] Про День соборності України: Указ…  21 січ. 1999 р. №  42/99.// Урядовий кур'єр . – 1999. – 23 січ. – С. 2.

3.      Ющенко В.  Вельмишановний Український народе!: Вітання Президента України з Днем Соборності України // Голос України. - 2008. - № 11. - 22 січ. - С. 1

4.       Вітання Президента України з нагоди Дня Соборності//  Президент України. Віктор Ющенко. Офіційне Інтернет-представництво: Прес-служба Президента України Віктора Ющенка. 09:49 22 СIЧНЯ 2007

5.     Ющенко В. Головний урок дня злуки: Радіозвернення Президента України 21 січ. 2006 р.: [З нагоди святкування Дня Соборності України] // Слово Просвіти. - 2006. - 26 січ. - 1 лют. - С.6; Урядовий кур'єр. - 2006. - № 13. - 24 січ. - С. 1 - 2 

6.     Яценюк А.  Вітання Голови Верховної Ради України [з нагоди Дня Соборності України]// Голос України. - 2008. - № 11. - 22 січ. - С. 1 

7.     Литвин В.  Незасвоєні уроки історії: [Стаття народного депутата України, академік НАН України] // Голос України. - 2008. - № 11. - 22 січ. - С. 4-5

8.       Бойко М.П. Кирило-Мефодіївське товариство: філософські та культурологічні ідеї національної самосвідомості та державотворення: Монографія. - Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2006. - 452 с. - К-2 [9(С2)15/Б77]. 

9.        Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії/ Ред. В.П. Плачинда. - К.: Наукова думка, 1991. - 128 с. - К-2 [9(С2)/Г-91].

10.                          Сергієнко П.П. Соборна Україна: від ідеї до життя. - К.: Т-во "Знання" України, 1993. - 64 с. - К-2 [1ФС(С2)/С-32].